petro_tazyk

Блядські життєві обставини зробили з мене в другій половині двадцятих циніка-скептика. хоча певна доля романтизму, все-таки залишилася. свого часу я постив цей текст в ЖЖ. Зараз розміщую його знову, як, напевне, само вдало характеризуючий мене тодішнього.

Хтось лізе через паркан. Власне, мені вже не звикати до цього. Хтось завжди драпається через мій паркан. І я готовий зустріти будь-кого. Бажаного, чи не дуже. Відомого, чи незнайомого. Друга чи ворога. Чи то пак – працівника органів правопорядку. Авжеж, їх тоді навіть було троє. Лєйтёха Рисаков – невдаха по життю, онук невдахи, син невдахи і батько майбутніх невдах. І двійко миршавих сержантиків, я навіть не пам,ятаю їхніх прізвищ – закарбувалися лише зухвалі мармизи та нишпорячі по всім закапелкам гудзики-оченята.. Хтось із порядних сусідів задзвонив до міліції. Там, за парканом – музіка, дуже голосно, напевне там курять травку, споживають абсент і куштують плоть неповнолітніх дівчат. Зрештою, заки Рисаков сотоваріщі подолали паркан - грайко здох, трава перетворилася на попіл і була рознесена вітром по всьому світі, абсент втратив градус і туйон, дівчата подорослішали і стали повнолітніми, а порядний сусіда – вмер..

Лазив до мене через паркан приятель Васько. Він три роки працював біологом у Гватемалі, де, якось повертаючись додому з чергової пиятики, наразився на паркан, якого, за його щирими переконаннями, удень ще не було. Васько не роздумуючи штурмував перепону, з самої верхотури котрої (нає.) впав, подер джінси, забив куприка і виявив у собі комплекс любові до парканів. З того часу він намагався не оминути жодного, і мій вийнятком не слугував. Звісно, як справжній друг, цінуючи і розуміючи людську слабість, я цьому не заперечував. Навпаки, для Васькової безпеки і зручности, встеляв землю під парканом товстим шаром м,якого сіна..

Приходили до мене і злодії. Теж через паркан. Ходили чутки, що я-де-но їздив на заробитки чи то до німців, чи то до Австралії, а чи ще до якихось капіталістів. І, зрозуміло, мав купу грошей. Зо три мішки. І ще купу усіляких коштовностей. Увесь той скарб було поділено на три і переховувався: частина – на горищі, частина – у підвалі, а трета – у шафі під діравими і розпарованими, а відтак – непотрібними шкарпетками. Чи злодії між собою не домовлялися, чи не могли знайти тоті заповітні мішки, але приходили разів зо десять..

Бувало, і дітлахи по ночам лазили. По яблука. Красти. Бо ті, що на власному подвір,ї – ті недобрі. І ті, що мамка купить – теж несмачні. Та й інтересу тобі – аніякого. Інша справа – під покривадлом ночи, немов ніндзі-черепашки, як справжні шпигуни проникнути у сад дядька Міріуци і поцупити зо три-чотири зелені яблука.

..Хтось лізе через паркан. Але мене це не турбує. В мізках пульсує лише одна думка. Курва, зайдіть ж хоч хтось через фіртку!!