![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
petro_tazykКолись мені було ледь за 20. Усього мене тодішнього можна безпомилково охарактеризувати ось так:
А писав я ось такі речі:
(текст подається в оригіналі, без будь-яких змін чи коригувань. хай все залишиться таким, яким воно народилося)
***
Холодно, непривітно вогкий ранок, з пронизливо зимним повітрям; десятки, сотні, тисячі людей виринають із ненажерливої пащі метрополітену, яка десь на протилежному кінці міста їх поглинає, а на цьому, наче передумавши, повертає у цей світ, просто у іншому місці. У цьому місті місці стояла Вона. Дивилася на розмаїття homo і sapiens, нещасних і тих, що вважають себе щасливими; жебраків і тих, що вважають себе за багатіїв; жінок і тих, що вважають себе ними. Виокремити і охарактеризувати суто чоловічу складову цього потоку їй було неможливо. Вона їх просто не знала.
...Їдкий дим якоїсь паршивої цигарки настирно дражнив Її очі. Вона забула рукавички. Десь. І тепер мусила тримати свої заморені рученята у дрібоньких кишенях, а цигарку – у кутику рота. Час від часу, Вона діставала з кишеньки зім’ялу фотокартку. З неї дивилися чиїсь знайомі, страшенно знайомі очі. Уся біда в тім, що Вона не знає чиї. Майже впевнена, що знає їх, але чомусь не може згадати.
...Вона мовчки підходила до людей, показувала із болісно-сумним обличчям це фото, і вони, в свою чергу, також болісно-сумно знизували плечима і крокували далі, у своїх справах. Дивні вони якісь, усі мають справи, чи просто думають, що мають справи.
...вони вже звикли щоранку отут, на цьому місці народжуватися з підземелля, звикли кудись поспішати, звикли бачити тут її.
...заслинена цигарка пристала до тонких губ, і Її рукам знову довелося залишати теплі тенета кишеньок. Неслухняні пальці випустили фото і ганебний вітер погнав його у далину, по брудних калабанях і плямистому від розчавлених десятками, сотнями, тисячами пар чоботів chewing gums, асфальту.
...Вона бігла за ним, захлинаючись щось кричала навздогін; як слаломіст між прапорцями, маневруючи поміж людьми.
А писав я ось такі речі:
(текст подається в оригіналі, без будь-яких змін чи коригувань. хай все залишиться таким, яким воно народилося)
***
Холодно, непривітно вогкий ранок, з пронизливо зимним повітрям; десятки, сотні, тисячі людей виринають із ненажерливої пащі метрополітену, яка десь на протилежному кінці міста їх поглинає, а на цьому, наче передумавши, повертає у цей світ, просто у іншому місці. У цьому місті місці стояла Вона. Дивилася на розмаїття homo і sapiens, нещасних і тих, що вважають себе щасливими; жебраків і тих, що вважають себе за багатіїв; жінок і тих, що вважають себе ними. Виокремити і охарактеризувати суто чоловічу складову цього потоку їй було неможливо. Вона їх просто не знала.
...Їдкий дим якоїсь паршивої цигарки настирно дражнив Її очі. Вона забула рукавички. Десь. І тепер мусила тримати свої заморені рученята у дрібоньких кишенях, а цигарку – у кутику рота. Час від часу, Вона діставала з кишеньки зім’ялу фотокартку. З неї дивилися чиїсь знайомі, страшенно знайомі очі. Уся біда в тім, що Вона не знає чиї. Майже впевнена, що знає їх, але чомусь не може згадати.
...Вона мовчки підходила до людей, показувала із болісно-сумним обличчям це фото, і вони, в свою чергу, також болісно-сумно знизували плечима і крокували далі, у своїх справах. Дивні вони якісь, усі мають справи, чи просто думають, що мають справи.
...вони вже звикли щоранку отут, на цьому місці народжуватися з підземелля, звикли кудись поспішати, звикли бачити тут її.
...заслинена цигарка пристала до тонких губ, і Її рукам знову довелося залишати теплі тенета кишеньок. Неслухняні пальці випустили фото і ганебний вітер погнав його у далину, по брудних калабанях і плямистому від розчавлених десятками, сотнями, тисячами пар чоботів chewing gums, асфальту.
...Вона бігла за ним, захлинаючись щось кричала навздогін; як слаломіст між прапорцями, маневруючи поміж людьми.
...Вона побачила як вітер-шалопай, наче поштову марку до конверту, приклеїв мокру знимку до напівпрозорої засмальцьованої вітрини фригідного бутіка. Підійшла. Ще ближче. З понівеченого фото, з повним докору поглядом, на Неї дивилися власні очі...
